Навіщо потрібна підтримка?

Вам знайомий страх білого аркуша? Або страх перед стрибком із парашутом? Ти, гул літака, відчинені двері й прірва під ногами. І тут хтось штурхає тебе в спину і каже: «Давай, друже, ти зможеш». І залишається лише одне — довіритися. А за кілька хвилин твоє вдале приземлення спалахує яскравим коктейлем емоцій.

Скільки разів ви стояли за крок до прірви? Новий проєкт, життєве рішення — усе це ті самі моменти. Як часто вам давали зрозуміти, що ви на правильному шляху? Що навіть якщо не вийде — завжди є куди повернутись? Від помилок ніхто не застрахований. Їх роблять усі. Але які висновки ми зробимо — залежить тільки від нас.

Зараз страшно бути собою. А точніше — показати щось сокровенне, що приховане глибоко всередині. Новини все частіше говорять про шахрайство, батьки бояться відпускати дітей самих, а виробники створюють нові, ще зручніші соцмережі для віртуального спілкування. У такі моменти я трохи заздрю своїй бабусі, яка проводила вечори у старенькій прибудові, з чашкою чаю та щирими розмовами про нелегке життя.

Можливо, хтось не погодиться, але нам не вистачає «чогось справжнього». Коли ви востаннє просто заговорили з незнайомцем на вулиці? Про погоду, про те, як пройшов день. Спитали, чому він сумує? Коли це стало чимось складним? Проявити участь, вимкнути байдужість. Наша гордість скоро зробить нас зовсім самотніми. Чи, можливо, це страх здатися нетактовним або бути висміяним віддаляє нас від простих людських речей? Наївність стала синонімом небезпеки, а щирість — дурості. І лише дітям пробачають ці якості. Мовляв, вони ще «не знають життя» і з часом усе зрозуміють. Але хто насправді помиляється: досвідчений дорослий зі своєю схемою «як треба» чи дитина, якій відкритий весь світ, яка ще не навчилася ховатися й бачить можливості у всьому? Згадайте, як легко в тому віці заводити друзів, і як дитячі запитання збивають з пантелику — бо сам вже давно не ставив собі таких «чому». І це надихає. Відкриває нові грані, нагадує про забуте.

У світі шалених темпів і прискореної «промотки» пріоритетними стали успішність, впізнаваність, матеріальне достаток. Instagram рясніє «дорогими кадрами», а хейтерів банять, аби не псували картинку. І, боронь Боже, проявити слабкість, показати справжні цінності або особисті переживання — це не модно. Вік технологій і максимальної ізоляції підминає під себе усе.

Чому ж так? Безмежна доступність інформації й відкриті можливості показують нам безліч варіантів життя. Ми безперестанку намагаємося слідувати трендам, бажати те, що нібито потрібно — не задумуючись, чи справді це наше. Як часто ви ставите собі запитання: «Навіщо я це роблю? А якби ніхто про це не дізнався — я б продовжила цим займатись? Що б я зробила далі, якби отримала все, чого хочу?» Замкнене коло створює ілюзію. Здається, ось коли… якби… і тоді я. Але чому не зараз? Коли ще? Нам страшно обірвати повідець і самостійно обирати напрям. Ми — як той слоненя, прив’язаний до дерева, який у дитинстві не міг вирватися. І, ставши великим і сильним, він міг би давно зірвати ту мотузку, але навіть не намагається — бо вже знає, що це нібито марно.

Так і в житті. Застрягнувши в рутині, ми не помічаємо можливостей довкола. А страх невдачі, як «нашийник того слоненяти», не дозволяє навіть спробувати. І тут надзвичайно важливо — навчитися слухати. Чути знаки, людей поруч. Наші близькі, колеги, друзі — усі навколо можуть стати найкращими порадниками. Навіть випадковий попутник у транспорті здатен виявитися мудрим учителем. Але щоб вирішити завдання — спершу треба наважитись його озвучити. А далі — бах! — і відбувається диво у вигляді слушної поради чи несподіваної пропозиції.

Ми боїмося відкриватися, боїмося зізнатися навіть собі у власних слабкостях, не те що іншим. Але суть у тому, що, перебуваючи всередині ситуації, важко побачити вихід. Це як лабіринт — правильний шлях видно тільки з висоти. Пара сильніша за одинака, а команда здатна здолати непереможне. Як би ми не відрізнялися, всі ми створені з одного матеріалу. Людина людині — друг, навіть якщо це не одразу зрозуміло. Просто пам’ятай: ти не один. Кожен боїться відкритись, кожен відчуває схожі емоції. Усі вразливі, у всіх є болючі точки. Але, закрившись від світу, безпеки не здобудеш. А відкрившись — можеш знайти ліки. Як пазли, склавшись разом, утворюють нову картину.

Підтримка — це паливо, яке штовхає вперед. Це маяк, що не дає заблукати, і домашнє вогнище, біля якого завжди можна зігрітися. Щоб отримати її — потрібно довіритися. Відповідь отримує той, хто питає. І навіть якщо ризикнеш — що ти втрачаєш? Самотність і так уже перенаселена.

Отже, навіщо потрібна підтримка? Щоб навчитися жити. Помилятися, ризикувати, здійснювати безумства, вірити, змінювати світ, створюючи його для себе. І знати, що поруч є хтось, хто скаже: «Ти зможеш. Я з тобою. Дій!»

А як її отримати? Почни віддавати. Слухати, що кажуть, спробувати поставити себе на чуже місце й зрозуміти, що потрібно людині. Комусь — співчуття, комусь — просто виговоритись, а хтось потребує конкретного плану дій. У будь-якому випадку — разом вирішити легше. Головне — відкритися, впустити когось у своє серце й подякувати за участь у твоєму житті. І тоді стануть можливими навіть найнеймовірніші мрії.